Рятувати чи рятуватися? (про роман Дж. Д. Селінджера "Ловець у житі")

1980-ий рік. Прохолодний грудневий вечір у Нью-Йорку. Відомий на весь світ музикант, один із так званої «ліверпульської четвірки» Джон Леннон разом із дружиною повертаються зі студії звукозапису. Раптом лунає п’ять пострілів із револьвера в спину Леннону. Буквально за декілька хвилин поранений музикант був доставлений в госпіталь Рузвельта, проте через деякий час помер від значної втрати крові.

Марк Девід Чепмен – саме так звали вбивцю, який в цей день кількома годинами раніше взяв автограф у Джона на обкладинці нового альбому «The Beatles». У Чепмена при затриманні знайшли екземпляр книжки, на внутрішній стороні обкладинки якої рукою самого Чепмена було написано: «Голдену Колфілду. Від Голдена Колфілда. Це мої свідчення» (Dear Holden Caulfield. From Holden Caulfield. This is my statement).

Книжка, про яку тут ідеться, – роман Джерома Девіда Селінджера «Ловець у житі», який з’явився на світ улітку 1951 року. Головним (центровим) героєм роману є шістнадцятилітній юнак Голден Колфілд, який у сповідальній манері розповідає історію, яка трапилася з ним у переддень Різдва. Образ Голдена – це образ молодої людини, яка перебуває в пошуках себе. Розповідь хлопця наче історія якоїсь хвороби, де занотовано щонайменші зміни його стану, як душевного, так і фізичного. Форма побудови розповіді, наративна структура тексту не є лінійною. В романі застосовано засіб ретроспекції, коли події не відбуваються, а згадуються головним героєм. Монолог часто обривається, акценти переходять на інші моменти, які випливають із пам’яті Голдена. Така «нервозність» його мови, коли він «бігає коридорами пам’яті» – то повертається в минуле, то забігає наперед – підкреслюють рух характеру, його самопошуку. Шлях, який проходить Колфілд, – це шлях від смерті до воскресіння. Історія Голдена жанрово нагадує житіє святих, де показано духовне переродження героя, його шлях від грішника до праведника.

Мова головного героя проста, адже світ, відображений у творі, суто буденний, в ньому не відбувається нічого значного, вартого пильної уваги, Голден використовує значну кількість сленґової лексики, забарвленої тонкою іронією, яка підкреслює його ставлення до життя. Наділивши головного героя частотним уживанням сленґової лексики, Дж. Д. Селінджер таким чином підкреслив віднесеність Голдена до суспільної групи американських підлітків, мова персонажа виступає одночасно і типологічною, й індивідуальною рисою створеного образу.

Голдена відраховують уже з третьої привілейованої школи. Перебуваючи у так званому лімінальному, перехідному стані зі світу дитинства у світ дорослих, він починає бачити довколишнє лицемірство, впевнений, що навколо лише фальш і дурисвітство. Основне звинувачення, яке Голден висуває суспільству, – це звинувачення у фальші (phony), душевній черствості, несправжньості. Він бачить усю правду школи, де йому доводиться вчитися, всю показовість людських відносин. Надчутливість Голдена до несправжнього, позірного, яскраво підтверджується його фанатичною ненавистю до кіно як «масової штучності». В своїх мріях про власний будинок він уявляє: «Заведу таке правило: щоб ніякого фальшу, ніякого дурисвітства ніхто в моєму домі не творив. А якщо хто-небудь спробує, нехай зразу забирається геть».

   Через кризу переоцінки цінностей, герой переживає деструктивний стан: щоб знайти себе, йому необхідно себе втратити. Його вперте небажання дорослішати, огида до «цінностей» світу дорослих – екзистенціальна драма, яку доводиться пережити Голдену Колфілду.

   Зрозуміло, що в період дорослішання дитина, як ніхто інший, потребує розуміння. Вона хоче отримати вичерпні відповіді на всі свої запитання, які б підсилили відчуття впевненості у собі. Цього ж таки насамперед прагне і Голден. Покинувши школу, він не хоче повертатись додому, щоб не засмучувати батьків, не знає, як пояснити батькам причину свого чергового виключення. Першим, у кого Голден хоче знайти розуміння, – є його старий учитель історії. Проте той маразматично вдається до вичитування моралі, говорить про те, як має бути, замість того, щоб говорити про те, як є. Голдену просто стає не цікаво, навіть смішно зі старого.

У Колфілда з’являється тривога, він нібито перебуває в підвішеному стані, ні там ні тут, між двох берегів, не знаючи, до якого причалити. Подавшись у Нью-Йорк, сам-один, без друзів, без рідних і, що найжахливіше, без себе, Голден утрачає основне, що підтверджує істинність буття людини, – дім. Блукаючи сирістю міста, він завжди шукає зустрічі, розуміння – це та рятівна соломинка, що допоможе зараз йому не втонути. В мить психічної напруги він звертається до померлого брата за допомогою у формі молитви (Аллі як завуальоване звертання до Аллаха): «Як тільки доходжу до кінця кварталу, починаю розмовляти подумки з братом Аллі. Кажу йому: «Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Прошу тебе, Аллі!» А потім, тільки-но перейду, не провалившись, на другий бік вулиці, й кажу йому: «Дякую!». І так на кожному перехресті – щоразу те саме».  Голден хоче зустрітись зі своєю колишньою дівчиною Саллі Гейс, проте, побачивши дівчину, виливши їй себе всього, себе справжнього, лише шкодує про це. Колфілд – це конструктор, який не може скласти себе сам, йому потрібна допомога. Під час розмови із Саллі він хвилюється, не може зосередитися, вдається до крику, каже, що зайшов у безвихідь. Мрійник Колфілд викладає перед Саллі свій ідилічний план майбутнього (наївність мрій – перший доказ того, що Голден «застряг у дитинстві»), проте дівчина не чує основних міжрядкових смислів, які він хоче їй донести. Вона цілком упевнена, що нічого із тієї затії не вийде, адже вони з Голденом усього лише діти. Можливо, основним комунікативним шумом у цій ситуації було те, що Голден і сам добре не усвідомлював, чого насправді хоче. Через свій вік він є етичним максималістом, ідеалістом, йому властива надмірність почуттів, коли забагато в собі себе. 

   Голден Колфілд повсюди клеїть дурня, натягаючи на очі свою мисливську шапку. Образ-символ шапки, яку він згодом подарує своїй сестричці Фібі, є знаком незалежності героя, це нібито корона, за її допомогою Голден симулює сліпоту, яка уособлює відразу, огиду до зустрічної фальші. Його клоунська буфонада є іронічною, викривальною, абсурдною. Таким чином він чинить протест проти несправжньості і лицемірства, зневажаючи тупий снобізм. Щоби не стати учасником навколишнього ідіотського балагану, Голден змушений симулювати власний ідіотизм.

   Колфілду притаманна інфантильність, його постійно турбує одне питання: куди діваються качки з озера біля Південних воріт, коли воно замерзає. Така наївність запитання говорить про те, що у нього ще не втратився інтерес пізнання, отже, він залишається дитиною. До думок про долю качок на замерзлому озері він повертається в періоди, так би мовити, психологічних пауз (качки – це ніби сам Колфілд, а озеро, яке замерзає, – світ дорослих).

   Не отримуючи належного розуміння, Голден тікає з дому. Топос дороги, на якій опиняється герой, символізує процес ініціації, входження у доросле життя. Дорога – це час, потрачений героєм для розуміння власної загубленості. Три дні, проведені у Нью-Йорку, є своєрідними випробуваннями для нього. Зустрічі з іншими виступають етапами становлення головного героя, що сприяють кращому відчуттю ексцентрики образу. Базовим принципом образотворення Голдена Колфілда у романі є принцип контрасту з оточенням: спостерігаючи інших, він розмірковує, як сам би вчинив у даному випадку. Герой Дж. Д. Селінджера протиставляє себе суспільству, відчужується, не може знайти єдності в собі, його заперечення звучить переконливіше, аніж ствердження. Щоб зробити людям приємне, Голден вдається до брехні, обману, проте його не можна назвати лицеміром, він не приховує своєї брехні, яка є щирою, бреше як чесна людина, для нього життя – це всього лише гра, можна навіть сказати, що Голден не бреше, а просто фантазує, як діти, вигадує різні історії, які нібито з ним трапилися, щоб розвеселити себе, самоствердитись, стати сміливішим. Епічна цільність героя є двоїстою. Він розкладається на, так би мовити, людину зовнішню (Я-для-інших) та людину внутрішню (Я-для-себе). В. Фолкнер, який високо оцінював роман Дж. Д. Селінджера, порівнював Голдена з мухою, що б’ється посередині перевернутої склянки. 

   Голден опиняється в ситуаціях, які не повинні би були бути дозволені підлітку. Це і нічний готель, і бари, кафе. Таким чином відбувається його посвячення у світ дорослих через випробування, які не кожному можуть бути під силу. Попри це все, Колфілд спостерігає світ дорослості не зсередини, а десь збоку, він і надалі залишається дитиною, хоч і намагається «гратися в дорослого»: високий зріст, сиве волосся сприяють цьому, постійно замовляє собі спиртне, хоче здаватися досвідченим джентльменом. Показовим є момент, коли Голден відмовляється від сексуальної ініціації, яка би мала засвідчити змужніння героя, – замість тілесних контактів із дівчиною він шукає контактів душевних.

   Не подолавши випробування, Голден лише став чутливішим до себе та власної самотності: «Нема нікого. Тільки я, і Голден, і Колфілд». Він дуже болісно відчуває руйнування дитячих ілюзій, нібито балансує над глибокою прірвою, внутрішній і зовнішній світи ніяк не можуть зжитися в ньому, постійно конфліктуючи, не можуть віднайти контактних точок. Простір, у якому Голден перебуває, сухий, знебарвлений, пейзаж зумисне затьмарений. Перебуваючи у стані невизначеності, він відчуває самотність і «зайвість», навіть думає про самогубство, прагне розчинитись, екзистенційно нейтралізуватись: «Але чого мені хотілося тоді найдужче, то це накласти на себе руки. Хотілося виплигнути з вікна. І я, мабуть, так і зробив би, якби був певен, що хто-небудь мене накриє, як тільки впаду. Просто не хотілося, щоб на мене витріщало баньки збіговисько тупоголових роззявляк, коли я лежатиму закривавлений на тротуарі». Такий стан героя вдало характеризують напутні слова вчителя містера Антоліні, який є нібито ловцем у житі для Голдена: «Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати». «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій – що вона прагне покірно жити задля своєї справи». Голдену просто слід подорослішати. 

Почувши одного разу слова з дитячої пісеньки шотландського поета Р. Бернса про невинність серед природи, Голден уявляє собі високе густе жито, глибоку прірву, і маленьких дітей на краю прірви, що бігають у ньому. Він вважає, що ловити дітей у житі над прірвою, – його основне покликання. Своїми чистими прагненнями він дещо нагадує героя Тома Генкса – Фореста Гампа.

Перш за все Голден прагне зберегти територію дитинства у власній душі. В нього перехід у нове, доросле життя асоціюється із втратою власної ідентичності, із позбавленням справжньості й неповторності. Голден хоче рятувати дітей від фальші і підступності дорослого світу (прірви). Навіть ім’я головного героя Holden Caulfield говорить про це, є символічним, знаковим. Англійською hold – схованка, притулок, caul – мембрана, яка захищає зародок від механічних ушкоджень, створюючи таким чином сприятливі умови для його розвитку, field – поле (поле жита).

   Проте тут ще виникає запитання: рятувати чи рятуватися? Хто врятує самого Голдена Колфілда? У своїх благородних прагненнях він виглядає таким собі Дон Кіхотом, лицарем сумного образу. Роздумуючи, головний герой лише підкреслює власну антигероїчність.

   У момент духовного перенапруження Колфілд зазнає чогось на зразок сартрівської нудоти, того критичного стану, коли приходить розуміння, просвітлення. Він повертається додому, але не тому, що хоче бачити батьків, а щоб провідати маленьку сестричку, яка живе одночасно і в реальному, і у вигаданому світі, уявляючи себе принцесою. Саме дитячість приваблює Голдена у Фібі. Показовим є образ-символ етнографічного музею, який символізує ностальгію Колфілда за втраченим дитинством, є островом його дитинства.

   Після тривалих поневірянь похмурими нетрями міста, Голден повертається додому, щоб побачити Фібі – зустріти себе-колишнього. У нього з’являється почуття ностальгії, коли він відчуває запах дому: «У нашому передпокої пахне якось по-своєму, так не пахне більш ніде». Колфілд читає записники Фібі, зміст яких уособлює дитячу простоту і наївність, справжність, яку ще не втратила Фібі. Йому подобається дитяча втаємниченість сестрички.

   Фібі – перша, хто по-справжньому зрадів зустрічі з Голденом. Вона болісно відреагувала на його горе, більше того – сама здогадалася, що й до чого. Вислухавши брата, Фібі відчула себе зрадженою. Діалог між Голденом і Фібі можна розглядати як внутрішній монолог самого Голдена, його щиру сповідь. Фібі – це друге Я Голдена, його розтривожена совість, символ щирої любові. Якщо Саллі Гейс відмовилась утекти з Колфілдом, щоб жити разом, то Фібі сама знаходить його, дізнавшись, що той вирішив покинути її. Отак Фібі, маленька дівчинка, врятувала Голдена Колфілда – Ловця у житі.