Симуляція буття (Б. Віан "Піна днів")
За своє аж занадто коротке життя французький письменник Борис Віан встиг перепробувати безліч професій і родів занять. Окрім літературної діяльності (поет, романіст, драматург), Віан був інженером, винахідником, джаз-музикантом (виконував власні пісні), працював журналістом, критиком, перекладачем, писав сценарії і знімався в кіно (відомо півтора десятки фільмів за його участю). Безперечно, Борис Віан жив за принципом «жити швидко, залишаючись при цьому завжди молодим».
Цього талановитого французького автора, представника післявоєнного літературного аванґарду, вважають класиком інтелектуального кітчу. Романи Віана такі ж строкаті й багатогранні, як і їх автор. Попри сюжетну простоту в творах Бориса Віана порушені серйозні екзистенційні проблеми людства.
Яскравим прикладом цього може бути один із найвідоміших романів автора «Піна днів», написаний усього лиш за два місяці (вперше вийшов друком у квітні 1947 року у видавництві Гастона Галлімара). Це, як для романної структури, невеликий за обсягом твір, що подає детальний розтин усіх марнот людського життя і виступає своєрідним гІмном справжньому, без будь-яких домішок, коханню.
Головного героя, як такого, у романі просто немає. Ним може бути як Колен чи Шик, так навіть і вусата мишка, яка у фіналі вирішує загинути, як і інші персонажі твору. «Піна днів» – це не лише роман без чітко визначеного героя, а й без сюжетної розгалуженості. Твір розповідає про відносини чотирьох молодих людей. Колен, багатий юнак, який нічим особливо не переймається, оскільки, наче в казці, має все, що йому необхідно, проводить увесь вільний час, обідаючи з другом Шиком, своїм ровесником, фанатиком творчості філософа Жан-Соля Партра (натяк на ідола французького екзистенціалізму Жан-Поля Сартра).
Згодом Колен вирішує одружитися. Його обраницею стає ще зовсім юна Хлоя. Спочатку світ, у якому живуть молодята, здається ідилічним, цілком безтурботним. Навіть імена персонажів говорять про це: Колен – це традиційне ім’я пастушків у французьких пасторалях XVIII ст., Хлоя – героїня знаменитого пасторального роману давньогрецького письменника Лонґа «Дафніс і Хлоя» (у Бориса Віана кожне ім’я підкреслює функцію героя: Ізіда – в єгипетській міфології покровителька сім’ї, саме завдяки Ізіді Колен знайомиться із Хлоєю; слуга Ніколя – інша форма імені Колен, можна навіть припустити, що слуга Колена – це сам Колен, його, так би мовити, впевненість (недаремно ж у період душевної кризи Колен відпускає Ніколя, відпускає себе від себе); Шик – американізований варіант французького chic – показна вишуканість, франтівство, потурання модним тенденціям). Персонажі твору живуть відокремлено самі із собою, у своєму світі, який автор конструює завдяки фантастиці та вдалій «грі зі словами». Здається, існування інших людей, людей, що їх оточують, просто неможливе. Всі турботи зводяться до роздумів «вискочить завтра прищик на носі чи не вискочить?». На запитання лікарів про те, чим він займається, Колен відповідає, що вчиться жити і любить Хлою.
Паралельно із цим у романі розвивається й інша сюжетна лінія, де оприявнюються взаємовідносини Шика й Алізи. На початках здається, що любов цих двох молодих людей є найвищою в світі, вони настільки красиві та віддані одне одному, що можна вирішити, що ніяка сила ніколи не зможе їх розлучити. Та, проте, де щастя, там і нещастя, де любов, там і ненависть.
Чи не всі персонажі твору стають заручниками, а згодом навіть і жертвами «піни днів». Піна – це щось красиве, але поверхове, не варте особливої уваги, щось оманливе, пусте, несправжнє. Уся ота так звана «суєта суєт», про яку говорить Екклезіаст, заповнює єство людини, розчиняє її у собі.
Хлоя під час прогулянки захворіла на «німфею», хворобу, яку можна інтерпретувати як «страх-не-бути-разом». Колен витрачає усе своє багатство на лікування коханої (величезні букети квітів, що виступають ліками для хворої, як символ уваги до жінки; квіти як панацея від нудьги), йому доводиться іти на роботу, до якої він до сих пір ставився з відразою. На роботі Колен зазнає принижень, знебарвлюється втомою, проте живиться надією, що Хлоя колись видужає.
Зміни всередині себе персонажі спостерігають через навколишній світ: кімната, у якій живе Хлоя, звужує свій простір, вікна заростають склом, пропускаючи менше світла, плитка на підлозі втрачає блиск, слуга Ніколя дивним чином одразу став старшим чи то на сім, чи то на десять років. У Бориса Віана внутрішній світ героїв відображається світом зовнішнім.
Колен із Хлоєю перестають відчувати радість, смак життя, вони нібито існуючи не існують, сягають небуття. Фантасмагоричність реальності стає ворожою, тьмяніє, втрачає свою органічність. М’який гумор Бориса Віана перетворюється на гіркий ґротеск та сатиру.
Також у світлі трагізму змальовано долі Шика та Алізи. Шик, яскраве втілення тогочасної моди, настільки фанатично ставиться до творчості Партра, що до божевілля в мізках витрачає усі свої кревні (навіть ті, що йому дав Колен на весілля з Алізою) на книжки та навіть речі свого кумира. Хитрі книготорговці лише користаються з цього, видурюючи у нього копійку за копійкою. З часом Шик перетворюється на нікчемного павучка, що живе в томику Партра. Він навіть в образі коханої Алізи проглядає риси образу свого кумира. Таким чином алмазно міцне кохання Шика й Алізи під дією «піни» розпадається на тисячі крихітних шматків, у яких відсвічують вогні, які своїми язиками «пожирають» книгарні, у яких Шик раніше тратив своє щастя.
Останні сторінки роману, що описують остаточний крах ідилії, певним чином нагадують картину Апокаліпсиса: будинки, що поволі зникають у вогні, якийсь балаганний хаос людей. Буття розвалюється на очах, зникає, мов піна.
Герої роману втрачають останнє, що їх тримало: Колен – Хлою, Шик – книжки, Аліза – Шика, Ніколя та Ізіда – Колена і Хлою, Шика та Алізу. Дві контрастні частини роману (весілля Колена і Хлої vs похорони Хлої) «оголюють» всю правду життя, ще раз доводячи, що «піна днів», ця симуляція буття, щось поверхове, середнє між існуючим та неіснуючим, полює на свою жертву, в будь-який момент готова знищити її.
Та навіть попри такий узагальнюючий цинізм, автор вводить у роман фінальну сценку, з гіркою іронією в голосі наголошуючи, що допоки існуватимуть такі сірі мишки, завжди готові віддати себе в жертву заради щастя ближнього, у людини, її індивідуальності, існуватимуть шанси на порятунок.